Зовні не надто примітна будівля на вулиці Гданській, 13 у Лодзі насправді є особливим місцем. З 1990 року тут розміщується Музей традицій незалежності. На перший погляд, може здатися, що це лиш ще один музей міста з історичними артефактами та старовиною. Проте відвідавши заклад, стає зрозуміло, чому він носить саме таку назву – традицій незалежності. Колись тут розміщувалася в’язниця, зокрема, сюди ув’язнювали польських підпільниць та розвідниць. Це місце стало символом того, як жінки боролися за незалежність Польщі, пише lodzyes.eu.
Історія в’язниці сягає XIX століття
2 грудня 1881 року міська влада Лодзі прийняла постанову про необхідність будівництва нової в’язниці. Адже через зростаючу соціальну напруженість поліцейського слідчого ізолятора в міській ратуші виявилося замало.
Найімовірніше, що будівля в’язниці на Гданській, 13 була спроєктована тодішнім головним архітектором Лодзі Хіларі Маєвським. Однак у дослідників щодо цього є сумніви. Деякі з них вважають, що архітектор міг просто схвалити проєкт, оскільки це теж була частина його функцій, як головного архітектора міста.
Будівництво в’язниці розпочалося навесні 1884 року і завершилося у жовтні 1885 року.
Спочатку двоповерхова будівля на тодішній вулиці Длуга слугувала ізолятором. Згодом приміщення почало виконувати функції в’язниці. Варто зазначити, що на той час Лодзь перебувала в межах Королівства Польського, яке підпорядковувалося Російській імперії. Тож, до цієї в’язниці запроторювали звинувачених у антидержавних злочинах проти царя.
Свого часу тут утримували Юзефа Пілсудського разом з його дружиною Марією. Як відомо, політик на початку листопада 1899 року оселився у Лодзі з дружиною Марією в будинку на вулиці Всходня. Під вигаданим псевдонімом Домбровський він видавав себе за адвоката та підпільно друкував газету «Robotnik» Польської соціалістичної партії. За що пізніше був схоплений та запроторений до в’язниці, що на вулиці Гданській. Майбутній очільник відродженої Польської держави пробув там впродовж трьох місяців.
Найбільше в’язнів у цьому закладі позбавлення волі перебувало під час революційних виступів проти Російської імперії у 1905-1907 роках. У приміщенні, розрахованому на 75 осіб, щоденно перебувало близько 200 ув’язнених. На подвір’ї тюрми було споруджено шибеницю, де виконувалися смерті вироки через повішення.
У роки Першої світової війни приміщенням користувалися німецькі окупанти – тут утримували людей, яких затримували німецькі військові.
Після відновлення Польщею незалежності будівля на вулиці Гданській (таку назву вулиця отримала у 1920 році) не змінила своїх функцій – тут існувала кримінально-слідча в’язниця для ув’язнених, які чекали суду. Також це було місце відбування покарання для в’язнів з терміном позбавлення волі не більше трьох років.
У міжвоєнні роки сюди також почали ув’язнювати жінок.
Жіноча в’язниця в роки німецької окупації
У вересні 1939 року, фактично з перших днів окупації нацистами Лодзі, будівлю на вулиці Гданській, 13 було перетворено на жіночу поліцейську в’язницю. Всього за час існування жіночої в’язниці через неї пройшло близько 14 тис. жінок.
Перелік правопорушень, за які гестапівці могли кинути до в’язниці, був досить довгим. Це і участь в підпільницькій діяльності, наявність зброї, вороже ставлення до німців, диверсійна та розвідувальна діяльність, допомога євреям тощо.
Переважна більшість утримуваних тут жінок були польками, хоча серед бранок були і українки, німкені та білоруски.
Умови утримування жінок були жахливими. У невеликих темних тюремних камерах, розрахованих на 2-3 особи, часто поміщали по 16 бранок. Багатьом з них доводилося спати на холодній бетонній підлозі, поступаючись дерев’яними ліжками для тих, хто повернувся після жорстоких гестапівських допитів та катувань. Позбавлені медичної допомоги, через недоїдання та холод жінки тяжко хворіли, а 14 з них померли.
Варто зазначити, що жіноча в’язниця на вулиці Гданській за часів німецької окупації міста була тимчасовою. Більшість жінок перебували тут лише на момент слідства. Для допитів їх доставляли у штаб-квартиру гестапо, що на тодішній вулиці Анштандта. Після закінчення слідства та винесення вироку жінок відправляли до концтаборів або розстрілювали.
Найвідомішими бранками цієї в’язниці, були, зокрема: агентеса Армії Крайової Галина Шварц, польська підпільниця німецького походження Мариля Бідерманн, фармацевтка, підпільниця Марія Євгенія Ясінська, яка рятувала євреїв та військовополонених, відома акушерка Станіслава Лещинська, зв’язкова Христина Буйновська та інші.
Жінки-ув’язнені підтримували зв’язок із зовнішнім світом завдяки секретним повідомленням, які доставлялися адресатам усіма можливими способами. Наприклад, жінкам дозволялося відправляти рідним брудний одяг та отримувати посилки з чистим. Свої послання та таємні повідомлення бранки ретельно ховали в одяг, вшивали в манжети, коміри або підкладки.
Дехто вів у в’язниці щоденник. Писали на папері та на клаптиках білої тканини. Олівці отримували від рідних у посилках з одягом. У щоденниках та листах, ув’язнені в нелюдських умовах жінки, скупо описували свої переживання, розповідали про перебування у цьому місті. Написане ховали у стінах та закутках в’язниці зі страхом, аби їх не знайшли нацисти та з надією, що хтось колись таки дізнається про їх страждання тут.
Бранкам, які на момент підступу радянської армії до Лодзі знаходилися у в’язниці, пощастило вижити. 17 січня 1945 року німці вирішили евакуювати в’язницю і перевести 300 ув’язнених жінок до іншого місця. Частині жінок вдалося втекти під час конвоювання, інших врятувало те, що супроводжуючі їх німці, побоюючись за власні життя, вирішили втікати з міста.
Уже наступного дня, 18 січня 1945 року Лодзь була звільнена від гітлерівців.
Після Другої світової війни
Після встановлення у Лодзі комуністичної влади у будівлі на вулиці Гданській, 13 впродовж 1945-1953 років розміщувалася карально-слідча в’язниця для жінок. Сюди потрапляли жінки, яких звинувачували у так званих «політичних злочинах»: приналежності до нелегальних підпільних організацій, співпраці з нацистами тощо. Тут також були жінки, яких комуністична влада звинувачувала у «промисловому саботажі». Наприклад, у 1950 році ткаля Регіна Сіверс отримала півроку виправних робіт за те, що перервала свою роботу на 20 хвилин.
Всього у повоєнні роки через в’язницю пройшло 2800 жінок.
У 1953 році будівля стала власністю МО. Подейкують, що тут майже впродовж шести років, підпорядковані тодішній комуністичній владі поліціянти, вивчали особливості анатомії людського тіла, аби якомога більше болю завдавати під час побиття гумовими палицями.
Музей традицій незалежності
15 жовтня 1960 року у приміщенні колишньої в’язниці відкрився Музей історії революційного духу. А 22 березня 1990 року президент міста Лодзь ухвалив рішення про створення в стінах будівлі Музею традицій незалежності.
Відвідувачі закладу могли побачити тут виставку, присвячену історії в’язниці. Працівники музею доклали чимало зусиль, аби практично з порогу відвідувачі могли поринути в сувору атмосферу колишньої в’язниці. Тут можна побачити камери для жінок-в’язнів, відтворені у їх початковому вигляді. Обшарпані стіни, вузенькі ліжка для сну, тьмяне освітлення – все це переносить відвідувачів у період, коли тут утримували жінок, а ще змушує замислитися над їх долею.
Крім цього в музеї зберігаються особисті речі, документи та фотографії колишніх бранок. А ще листи – ті самі листи, які вони з острахом і надією ховали в стінах. Зокрема, у музеї можна було побачити послання однієї з польських підпільниць Барбари Циганської. На вигляд це маленькі клаптики паперу з пасмом її волосся.
Будівля колишньої жіночої в’язниці на вулиці Гданській,13 стала не лише місцем болю та страждань, а й символом боротьби жінок за незалежність та волю.